Родная, лишь тебя люблю я!
Тебе пишу эти стихи.
И очень, милая, прошу я,
Давай забудем все грехи.
Давай начнем жизнь как в картине
Всю с чистого листа писать,
Я обещаю, что отныне
Не стану я тебя терять.
Не оборви только, родная,
Надежды тоненькую нить,
Что нас навек соединяя,
Дает нам право вместе быть.
Давай начнем с тобой как прежде
Идти вдвоем рука в руке,
Чтоб счастье ожило в надежде,
Как отражение в реке.
Чтоб снова вместе мы решали
С тобой житейские дела,
Чтоб дни как птицы пролетали,
Чтобы счастливой ты была.
Пусть в эту ночь, под Новый год,
Все сбудутся твои мечты.
Поверь, что счастье к нам придет,
Ведь мне нужна лишь только ты .
11. 12. 1997г.(коррекцыя на воле)2. 04. 2010г.
Комментарий автора: Стихотворение написано в местах лишения свободы. Это было мое последнее наказание за распутную жизнь без Бога. Очень хотелось сохранить семью, и Бог мне в этом помог.
Валерий Гибалюк,
Одесса.с.Фонтанка Украина
Люблю Иисуса и славлю Его Имя.В прошлом преступник и наркоман с многолетним стажем.Крестился в тюрьме в1998г.Служу Богу проповедником и руководителем муз.служения.Пишу стихи и песни для славы Божьей. e-mail автора:gibner@bk.ru
Прочитано 7154 раза. Голосов 3. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Разрешите мне и здесь немножко поправить...в 1-м куплете я бы написала "тебе пишу СВОИ стихи"; в 3-ем: "не порви, ПРОШУ, родная"; в 4-ом:
"идти всегда-рука в руке". А так-хорошо.
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
